Пошукова робота

Пошукова робота

Учасник бойових дій

Воїни АТО

         Покладов

Віталій Олександрович

Народився 8 листопада 1983 року у селі Злинці Маловисківського району Кіровоградської області.

Батько – Покладов Олександр Іванович, працював водієм на кар’єрі «Капустинський граніт».

Мати – Покладова Наталія Володимирівна, домогосподарка.

Навчався Віталій у Злинській загальноосвітній школі №1 І-ІІІст.

 

Працював на елеваторі оператором сушильної машини.

На військовій службі не перебував.

Має сина Владислава.

11 березня 2015 року добровольцем пішов до ЗСУ. Протягом двох місяців перебував на навчанні у м. Десні (навчався на водія БТР).

А потім  Віталія Олександровича відправлено до зони АТО.

Захищав рідний край у Павлополі, Володарську, Гранітному.

Військове звання – рядовий.

Кашулов Олександр Іванович  народився 05 вересня 1978 року   у  селі Войнівці Новоукраїнського району Кіровоградської області .

1989 року родина переїхала до села Злинки Маловисківського району.

Батько – Іван Леонідович, працює на Анастасіївському кар’єрі.

Мати – Таїсія Василівна, родом з Голованівського району, працює на елеваторі.

Одружений , має двох дітей.

 Навчався Олександр  у Злинській ЗШ № 2  І-ІІІ ступенів . Закінчив Маловисківське ПТУ № 16, ДТСААФ.

1996-1998 рр – перебував у ЗС України  в Криму (Феодосійська берегова охорона).

Службу закінчив у званні «молодший сержант». Повернувшись додому, влаштувався  кочегаром у Злинській ЗШ №1. Потім довелося працювати на елеваторі, на Капустинському (1999) та Анастасіївському (з 2008р.) кар’єрах.

18 березня 2014 року отримав повістку і  03 квітня вирушив до війська. Став бійцем 93  механізованої бригади.  Спочатку Олександр проходив навчання у смт Черкаське, а з 17 травня – супроводжував вантажі з паливом для бійців 95 аеромобільної бригади.

До зони АТО вперше виїхав у липні 2014 року( с. Барвінкове Слов’янського району).

21 липня – відрядження до Кременчука у 107 реактивно-артилерійський дивізіон, щоб змінити строковиків.

І вже 23 липня потрапив до Краматорська. А далі – Слов’янськ,  Артемівськ, Дебальцеве, знову Краматорськ.

Після десятиденної відпустки бійця направлено до с. Гродівки Донецької області. Олександр стає стрілком командно-супровідного підрозділу тилового пункту управління. Із Гродівки доводилося виїздити до Водяного, Опитного, Авдіївки, Пісків...

25 березня 2015 року Олексара  демобілізовано.

За сумлінне та зразкове виконання військового обов’язку Олександр Кашулов нагороджений трьома грамотами.

Олександр Кашулов з дружиною Наталією і синами Андрієм та Іваном

Літературне краєзнавство

Микола Голованов

Народився 13 грудня 1965 року в селі Злинці. Навчався у Злинській сш №1. З 1984 по 1986 рік перебував на військовій службі у м.Москві, має нагороди.                                                                                1986 року вступив на курси художників-оформлювачів у м.Кіровограді, які закінчив , одержавши диплом з відзнакою.                                                          1987-1988р.р.- навчання у Маловисківському ПТУ№16 на одержання фаху зварювальника.За цією спеціальністю працював лише рік –на будівництві  мікрорайону в м. Малій Висці.                                                           З 1989 по 1994 рік працював у районній художній майстерні РБК художником та деякий час - викладачем ПТУ №16(вів групу художників-оформлювачів). Протягом 1995-1996 н.р. працював у Злинській сш №1(малював плакати і стенди в усі кабінети).Наступні два роки- охоронець сільради. Довелося також попрацювати і на хлібній базі №78, і спробувати себе у ролі приватного підприємця.                                                      З 2005 по2008р.р. працював охоронцем-пожежником на Злинській нафтобазі №2.                                                                                                              Вірші почав писати несподівано, у четвертому класі. Перший вірш написав українською мовою. Поезія була присвячена  Т.Г.Шевченку. Часто програмові твори Миколи  з російської літератури мали віршовану форму.                Друкується у Маловисківській районній газеті з 1988 року.  Нещодавно вийшла у світ збірка поезій "Я дверь души открою чуду".                                                                                                                                                          Товаришував з Оксаною Степаненко.Написав олією її портрет.                                                                                      

                                                    

             Презентація книжки " Я дверь души открою чуду" (м. Кропивницький)

Чимало поезій Миколи Голованова було покладено на музику композитором Андрієм Шульгою

 Поезії Миколи Голованова

Плакучие ивы

Вы слышали, как плачут ивы,

склоняя головы над зеркалом пруда?

Как ветер, баловень игривый,

им заплетает косы… Где вода

дрожит кругами на зеркальной глади

                     от стона капель, вдруг упавших вниз…

По ком тоскуете? Скажите бога ради,

что есть печаль души, а что каприз?

Вы слышали, как плачут ивы,

в туман закутавшись, как в белую фату?

Глаза в слезах – печальны и тоскливы,

и звон их слез, как музыка в аду…

***

Вот снова осень листья собирает,

Как дань свою в казну кладет.

И серебром последний лист растает,

И снегом белым припадет.

Багрянец жухнет на седой осине –

Червонным золотом горит.

И паутинка тихо в небе синем

Мне «до свиданья» говорит.

***

Печаль высокая

поднимает голову

и в небо соколом

навстречу холоду.

Тоска смертельная

душа уставшая…

В пургу метельную –

любовь отдавшая.

А сердце просится

в полеты дальние:

парить над пропастью,

снегами давними.

Зависнуть в просини

под небом вымытым,

дождливой осенью

не стать покинутым…

В тумане слезы лить

на гроздья спелые,

на лодке вдаль уплыть,

где ночи белые.

Тоска душевная,

Вернись, пожалуйста.

Насквозь прошей меня

Своей усталостью.

Заштопай сердце мне

дождями мутными.

Не дай сгореть в огне

свечой минутною…

***

Седая осень снова слезы льет,

стучит слезинками по крыше.

По ком голосит и кого зовет,

и кто не хочет осени услышать.

Затянут серой дымкой небосвод

и листья плавают, как корабли по лужам…

А жизнь проходит – так за годом год,

но дождь осенний нам все больше нужен.

Он нужен нам для грусти и печали.

Он нужен, чтобы, провожая дни –

увидеть то, чего не замечаем.

Остановиться. Вспомнить.  Не одни

мы в этом мире – будничном и быстром.

Сквозь суматоху дней, работу и дела.

Ведь жизнь похожа на мгновенный выстрел,

отрезок времени, что оторвался от ствола.

Как скорость быстро набираем мы на взлете.

Проходит юность, зрелые года.

Вся наша жизнь – в стремительном полете,

и не успев пожить – исчезнем в никуда…

Давайте слушать дождь, природу понимая –

не тратить время попусту и зря.

Давайте помнить – «пули отливая»,

что есть и дождь, и солнце, и зоря!

***

Горит свеча роняя слезы,

Душа рыдает вместе с ней.

Пусть за окном трещат морозы –

От них не станет холодней.

Не будет холодно от ветра

И от тоски, что студит кровь…

Мой жар любви, покрытый пеплом

Не даст огня, не вспыхнет вновь.

Душа – огарок не сгоревший,

Ты плачешь вместе со свечой.

Остался вмиг осиротевший –

Один с печалью, сам с собой…

Хочу сказать – никто не слышит,

Лишь ветер празднует зиму.

Он в унисон с печалью дышит

И в клочья рвет ночную тьму.

Как хорошо, что он свободный –

Никто не вправе помыкать.

Холодный, дерзкий, благородный.

Ты можешь всюду проникать.

Прошу тебя, мне сделай милость:

Ты забери печаль и грусть,

И сделай так, чтоб вновь любилось

И, если больно будет – пусть…

Ты оживи угасший пламень,

Развей мой пепел по полям.

Не дай душе одеться в камень,

Не дай погибнуть журавлям…

Пам’яті Оксани Степаненко

  яка не могла ходити,

                                                                але змогла літати…

(хоча б у своїх віршах)

Нестримний потяг до життя,

Нестримний біль у попереку.

Слова вдягала в почуття,

Була ти схожа на лелеку.

Лелеку з зламаним крилом.

Що міг колись і сам літати,

А зараз в хаті – як під склом

Не вийти, не пройтись, не встати…

Від хвилі болю не звестись

І від страждання світло гасне,

А як же хочеться колись

У плаття вбратися сучасне,

І по траві та босоніж

Іти, не кваплячись, додому,

Ногами пестячи спориш,

Що квіточки зігнув додолу.

Який квітучий твій бузок,

Що попід тином так буяє.

Долоні повні пелюсток

Тобі, як серце, довіряє.

Роса на сонці, як сльоза,

Блищить напружена і жвава…

І ця природная краса

Тобі наснаги додавала.

Забувши біль, забувши все,

Ти поринала у світ слова.

І ось лелека вже несе,

Що народилась пісня нова.

І стане пісня не одна,

Напишуть нові вірші люди,

Лише твого життя сумна,

Ця пісня іншою не буде.

І полетять пісні ключем,

Курличучи тобі на спомин,

І тільки в серці тихий щем,

Що не почуєш ти цей гомін…

Однажды я спросил у старца

Седого кладезя всех знаний

«По что так вдруг устал от жизни,

Ведь прожил мало и без толку?»

Ответил старец усмехаясь

И пряча хитрую улыбку,

Погладил бороду седую

И неспеша мне произнес:

«Ты прожил мало, слишком мало –

Хоть часть и жизни, но бесценной,

Не видел горя, крови красной,

Не умывал лицо слезами,

Не пух от голода ты долго,

Не сох от жажды без воды.

Не слышал стон зарытых в землю,

Не ел крупу всю до остатка,

Не помнил веры всех священней,

С которой братья умирали –

Отцы и деды твои бились

С врагами в поле до зори.

В душе твоей нет Богу места.

Ты спал и ел в роскошном доме,

С прохладцею всегда учился –

Ты тратил деньги не свои.

Но не было в душе надежды

И веры не было совсем.

А как же можно жить без веры

И без надежды постоянной?

Ведь это ключ и то светило,

Что в жизни нашей повседневной

Ведет нас за руку вперед.

Ведь это то, что не проходит –

Не исчезает что бесследно.

Они всегда должны быть с нами

И вместе с нами умирать.

Еще одно для жизни важно, -

Есть непременное условье –

Любовь должна быть вместе с нами

Любовь не только к человеку,

Но ко всему, что есть живого.

Не падай духом понапрасну –

Все лучшее еще осталось,

Все впереди – придет само.

Ты сделай выводы из Слова

И впредь так в жизни поступай!»

«За моєю партою навчався афганець»

Учні 5 класу Злинської ЗШ №2 вели пошукову роботу  з метою зібрання відомостей про  учасника бойових дій, колишнього воїна-афганця,Кузьмича Анатолія Йосиповича.

Інформаторами в даній роботі виступили: мама Анатолія Кириченко Раїса Григорівна,вітчим Кириченко Микола та сам Анатолій Йосипович.

Зі спогадів матері Кириченко Раїси Григорівни:

«У дитинстві Толя був дуже привітним, доброзичливим, працьовитим та порядним хлопчиком. До речі, таким він залишається і зараз. Народився 26 березня 1965 року у селі Злинці Маловисківського району Кіровоградської області.

Із 1972 по 1982 рік навчався у Злинській ЗШ№2.

                                                                                                                                                          
                 

Після закінчення школи навчався у ДОСААФ.

Працював трактористом місцевого колгоспу(свідоцтво тракториста одержав ще в школі).

                                      

      1983 року Кузьмич Анатолій Йосипович  був призваний на військову службу Маловисківським райвійськкоматом.

До Афганістану прибув у травні 1983 року.

Проходив службу у військовій частині № 51884, що розташовувалася в місті Кабулі.

Під час військової служби довелося займати різні посади.

Був і водієм, і мінометником, і кулеметником. Охороняв одну з кабульських доріг.

Ходив у рейди.

Має поранення  правого стегна.

Переніс такі інфекційні захворювання, як-от: малярія, боткіно, черевний тиф.

За словами Анатолія, державних нагород СРСР, Республіки Афганістан, у нього немає.  Є лише нагороди Української Спілки ветеранів Афганістану.

Користується пільгами учасника бойових дій.

Звільнився в запас Анатолій Йосипович  у серпні 1985року.

Служба в Афганістані позаду. Потрібно жити далі. Влаштовуватися на роботу , створювати сім’ю, допомагати батькам.

Спочатку Анатолій пішов працювати на будівництво Південно-Української атомної електростанції, через рік-переїхав до міста Кіровограда.

1987 року одружився.Обранницею Анатолія стала односельчанка Світлана. У щасливій родині зростає двоє діточок: дочка Юля та син Сергій.

Зараз Анатолій Йосипович працює охоронцем ВОХРу на залізниці(охороняє залізничний міст).

Разом з родиною проживає у приватному будинку в місті Кіровограді. Життєві обставини складаються так, що до батьків у Злинку приїжджає Анатолій рідко.Але незважаючи на всі негаразди і перешкоди , він залишається люблячим та дбайливим сином.